Сайдік публічно зізнався в тому, що вважає Росію стороною конфлікту на Донбасі

У Мінську 16 січня відбулося перше в цьому році засідання тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на сході України. Вперше за останні чотири з половиною роки його не вів Мартін Сайдік, який весь цей час працював представником чинного голови ОБСЄ в ТКГ, — в кінці минулого року він покинув цю позицію.

«Комерсант» поговорив з дипломатом про те, чи можуть невизнані республіки Донбасу повернутися до складу України і хто винен у невиконанні мінських угод.

— Ви вважаєте, можливе врегулювання конфлікту на Донбасі через реінтеграцію територій до складу України?

— Навіть якщо ви в це не вірите, я думаю, це можливо. На відміну від багатьох і в Україні, і в Росії, і в Європі я вважаю, що мінські угоди — хороші угоди. Їх можна втілювати в життя. Але це конфлікт глобального масштабу, в якому є нераціональні елементи, що не дозволяють втілювати угоди. Якийсь особливий статус для Донбасу мав би сенс в складі України. Але поки що не бачу готовності і бажання керівників так званих республік бути в складі України.

Ви сказали, що це конфлікт глобального масштабу. Хто сторони?

— Сторони відомі.

— Донбас і Україна? А за ними?

— Якщо подивитеся на мінські угоди, на те, як вони підписані в оригіналі, ви побачите підписи (колишнього глави місії ОБСЄ в контактній групі) Хайді Тальявіні, (екс-президента України) Леоніда Кучми і (колишнього посла РФ в Україні) Михайла Зурабова. Потім пропущено відстань — і є Захарченко і Плотницький (колишні керівники невизнаних ДНР і ЛНР Олександр Захарченко та Ігор Плотницький). Чому нагорі Україна і Росія? Вони хіба не сторони конфлікту? Саме тому вони стоять нагорі. І є один посередник — ОБСЄ.

— Часто можна почути від Москви і Києва звинувачення в невиконанні мінських угод. Москва каже, що Київ не виконує, Київ говорить, що — Москва. Хто ж їх не виконує?

— І ті й інші.

— На це Москва завжди відповідає: покажіть, де в мінських угодах зафіксовані зобов’язання Москви.

— Якщо дивитися на Росію як на сторону конфлікту … Я знаю, що в Росії це не хочуть чути.

— Росія себе вважає посередником.

— Тоді треба сказати, що вона не виконує роль посередника.

— У чому це полягає?

— Візьмемо останній закон так званої ЛНР про так званий кордон: про те, що державний кордон — це вся область. Чи вважає Росія, що це сумісно з мінськими угодами, в яких йдеться про окремі райони Донецької і Луганської областей? Де тут посередництво Росії? Це хіба відповідає мінським угодам? Ні! Де голос Росії? Посередник іноді зобов’язаний говорити відкрито. Якщо він мовчить, то є припущення, що він згоден. Це тільки один приклад.

— Це демонструє, хто чию сторону приймає?

— Посередник не може бути на чиємусь боці. Якщо ви читаєте звіти спільної моніторингової місії, то 80-90% відмов у доступі спостерігачів припадає на так звані республіки. Де тут посередництво Росії? Якщо хтось посередник, то він повинен діяти як посередник. А якщо посередник на одній стороні, то він не посередник, а «посібник».

— Київ відмовляється закріплювати особливий статус в конституції. А він теж записаний в мінських угодах, які ви назвали дуже хорошими.

— Київ відмовляється в даний момент, тому що на інші питання немає відповідей.

— На які?

— З приводу особливого статусу: згідно з «формулою Штайнмайєра», він вступає в силу на постійній основі після виборів. Якщо ви читаєте мінські угоди, то там написано, що на наступний день.

— Починається процес відновлення контролю над кордоном…

— … Україна. А як це буде? Хто приймає закон, коли незрозуміло, що буде на наступний день? Це треба в одному пакеті робити.

— Москва наполягає на тому, що угоди потрібно виконувати в повному обсязі і послідовно. Один пункт за іншим.

— Ні, мінські угоди — це пакет. І якщо послідовно виконувати їх, то спочатку повинен бути встановлений режим тиші і статися відведення сил і засобів. Якщо говорите про послідовність, не можна було б говорити про політичні теми до вирішення питань безпеки. Треба було б починати з першої статті і послідовно інтерпретувати.

Якби ви були депутатом Ради і президент вам туди поклав би цей закон (про особливий статус) і сказав: ти повинен зараз проголосувати за цей закон, щоб особливий статус на постійній основі вступив в силу. І ви говорите: розумію, але скажіть, а як далі буде з наступною статтею мінських угод? І Зеленський повинен буде відповісти: я не знаю, тому що Росія досі відмовляється це обговорювати.

— А де ми зараз? Ви чотири з половиною роки пропрацювали представником чинного голови ОБСЄ в тристоронній контактній групі. По-моєму, сторони не надто далеко пішли вперед.

— На жаль, це дійсно так. Якщо за всім цим ховаються якісь інші цілі, які не відповідають тому, що написано в мінських угодах, то, звичайно, їх важко реалізувати.

— Будь-який конфлікт з часом, як мохом, починає обростати іншими цілями: фінансовими, політичними, геополітичними. І це ускладнює врегулювання.

— Звичайно. Тому читайте так званий план Сайдіка. Ми в наших пропозиціях насамперед писали, що це повинен бути пакет, в якому всі рішення будуть прийматися не послідовно, а в сукупності. І пропонували, хоча це, можливо, звучить дивно, щоб угоди були ратифіковані, тому що одна з проблем полягає в тому, що вони не ратифіковані.

— Хто повинен ратифікувати? Україна і Росія? Росія ніколи себе не визнає стороною конфлікту.

— Тому ми говоримо: це слід зробити через «нормандський формат» (Росія, Україна, Франція, Германія). Тоді ми прийшли б до вирішення.

— Я зрозумів вашу точку зору. Вона полягає в тому, що в нинішній ситуації в Україні винна в основному Росія.

— Хіба я говорив про те, хто винен?

— Ви сказали: Москва не чула, не могла пояснити свою позицію.

— Я говорив про факти, а не про вину! «Хто винен?» — це типова російська реакція, про яку вже писав Герцен.