В театрі імені Івана Франка у Києві відбулась 31 січня 2011 року видатна подія. Культурна спільнота України за такими подіями надто скучила, то й не дивним виявився той шалений попит на неї, не дивним виявилась величезна кількість людей, які не помістились в партері та на балконах театру.

Але для тих, кому не дісталось запрошень та пропусків до самої зали на вулиці також було вмонтовано монітор, за допомогою якого люди могли спостерігати за всім, що творилося в залі.

ФОТО Олени Мазур: Творчий вечір Ліни Костенко у рамках презентації книги "Записки українського самашедшого". Київ 2011

А в залі чекали на творця цієї історичної події - на українську поетесу, якій набридло спостерігати за тим божевільним безглуздям, який кожен день мали ловити у вуха її співвітчизники з покірною байдужістю, з екранів телевізорів та приймачів і вона ВИБУХНУЛА!

І цей вибух вилився у прозовий твір "Записки українського самашедшого", який описує життя України з 2001 до 2010 року. Отож, всі чекали в залі на ЛІНУ КОСТЕНКО.

Вона сама зізнавалася потім, що ніяк не сподівалася, що її книжка виявиться такою затребуваною для зголоднілого, а здавалося і збайдужілого до всього суспільства,  над яким експерементувала чинна і вся пост-радянська влада, іноді ніби то демократична, яку ніби то самі для себе обрали, а зараз і здихатися її не можна.

В залі чекали на месію. Вона зараз скаже, що нам діяти з нашою спільною бідою. Багато з присутніх книгу уже встигли прочитати і в ній побачили себе самих, обдурених і обкрадених.

Зал наповнювався. В партері виявлялися іноді подвійні, а то і потрійні квиточки-запрошення, на деяких були фото Ліни Костенко, а на деяких-просто пропуск в зал, на ті самі місця, але всі ці маленькі проблемки тихенько самі по собі якось узгоджувалися без скандалів, по всьому було видно-аудиторія культурна.

Пробіг по залу легенький шепіт-шелест, ніби вітерець з вулиці забіг. Ю-Ю-Ю... Зрозуміло, про кого шепіт. Леді Ю в залі. Всі пробіглися залою очима. Потім - догори. Знайшли. І ...зааплодували. А вона була на балконі, трішки піднялась, вклонилась, і рукою , як було на Майдані, привіталась.

Нарешті всі ніби то всілись і на сцені з'явився Іван Малкович, який усім розповів про "вибух”. І хто винуватець його. А потім і сама пані Ліна Костенко вийшла на сцену разом з донькою Оксаною, яка допомагала збирати від залу записки -питання.

Питань було багато і не на всі відразу було надано відповідь. Але Ліна Костенко пообіцяла, що знайде спосіб на всі відповісти.

І було читання віршів. І були пісні на вірші від Ольги Богомолець, від Тараса Компаніченка. І були питання що робити. І про опозицію, яка зараз була присутня в залі. І де береться запал, енергія,  бажання не здаватись і протистояти.

Перед слухачами була людина-легенда. І час так швидко збіг, так багато хотілось від людини, яка поставила всьому суспільству діагноз - час почути...І раптом від всього цього божевілля звільнитись, але як звільнитись?

Ми усі в цьому світі лише гості. Дехто з нас, особливо ті, що видерлися по нас, як по мавпах, на "гору достатку” живуть лише для себе і тільки сьогодні. Вони про себе все знають, як вони брешуть і собі і людям, що про людей дбають, бо обіцяли колись, коли від цих людей були залежні, коли ці люди були тими для мавп стовпами.

Але як суспільству, яке стало обдуреним політиками не лише ворожого табору, але й своїми "демократами”-запроданцями, як їм подолати прірву між собою і суспільством більш і менш забезпеченим, але таким же обдуреним, щоб разом протистояти?

Як протистояти злу, насиллю, брехні, підлості, корупції і всьому божевіллю?

Діагноз поставлено. Тепер потрібні ліки.