До неї увійшли есеї про творчість Ліни Костенко та інтерв'ю з письменницею.

Книжка з'явилася восени минулого року у видавництві "Либідь".

"Про Ліну Костенко написано і пишеться багато. Ще більше буде написано, - каже Іван Дзюба. - Книжка унікальна тим, що мені вдалося взяти у Ліни Василівни інтерв'ю. Про це мене попросило видавництво, яке вже готувало до видання есеї. Не знаю, що з того б вийшло, якби не підключилася її дочка Оксана Пахльовська. Вона довго вмовляла Ліну Василівну на розмову зі мною. Зрештою вона відбулася одного зимового вечора минулого року. Це не була справа одної зустрічі. Потім Оксана продовжила самостійно записувати на диктофон роздуми і спогади Ліни Костенко".

У книжці письменниця розповідає про вже неіснуюче містечко на Трухановому острові, де виросла. Розмірковує над феноменом "шістдесятництва" і внутрішню свободу.

"Я дуже не хотіла йти на презентацію, - Ліна Василівна з'явилася у супроводі дочки. - Книжка про мене. Тому відчуваю психологічний дискомфорт сидіти біля її автора і перед вами. Погодилася з поваги до Івана Дзюби, видавництва і людей, які сьогодні прийшли. Коли двадцять років не з'являлася на публіку, казали "Вона мовчить". Письменник мовчить, коли пише. Два роки тому в Українському домі сказала, що повертаюся в літературу. Але в яку? Виявляється, я повернулася в укрсучліт, якій я непотрібна і яка мені непотрібна. За два роки такого тут надивилася - якісь скандали, гранти, олігархи. Я не готова до скандалів, до стосунків укрсучліту. Мені потрібно тільки нормальне спілкування зі своїм читачем. Раніше жила нормальним письменницьким життям — працювала, їздила у чорнобильську зону відчуження. Після неї мені здалося, що потрапила у зону етичної небезпеки. Кожен може обнести брудом. За ці два роки неодноразову хотіла повернутися назад - "у координати власної незалежності", як сказав Іван Дзюба.

На зустріч з письменницею прийшли кінознавець Сергій Тримбач, журналіст Віталій Портніков. Боксер Віталій Кличко запізнився, приніс для Костенко великий букет бордових троянд.

"Віталію, Ваш прихід для мене несподіванка, бо я вас не запрошувала. Це великий боксер. Коли його бачать на екрані, дуже люблять, вболівають. А я бачила його як людину. Це було ще до того, як він став політиком. Ми разом їздили у чорнобильську зону. Поїхали до 2 старих людей, які єдині жили у 10-кілометровій зоні від реактора. Коли Віталій заходив до них у хату, боялася, що винесе на собі дах. Він уважно і з розумінням слухав тих людей, був схожий на атланта, що підпирає їхні старі стіни. На Майдані Віталій поруч з Пономарьовим співав "Ще не вмерла Україна". Потім йому подарували гетьманську булаву. У "Записках українського самашедшого" я це описала і сказала: "А що — буде хороший гетьман". По-сучасному кажучи, президент. "Принаймні, - додала я, - він послав би їх всіх у нокаут".