Каспер Ренкавек - експерт з міжнародного тероризму та терористичних угруповань Польського інституту міжнародних справ у Варшаві. У своєму дослідженні він стверджує, що на Донбасі на боці сепаратистів воювали представники 27 національностей (не враховуючи росіян), на боці українських військ - 18. Загальну кількість іноземних бійців, що брали участь у бойових діях з обох боків (без росіян), дослідник оцінив у 600 людей. DW розпитала Каспера Ренкавека про подробиці проведення дослідження та його особливості.

Deutsche Welle: Пане Ренкавек, як ви підраховували кількість іноземців, які воюють на Сході України?

Каспер Ренкавек: Влітку 2014 року я звернув увагу на історії в інтернеті про іноземних бійців на Донбасі. Багато моїх колег, які вивчають тероризм у Західній Європі, в тому числі і в Німеччині, зараз уважно стежать лише за темою іноземців, які вирушили воювати в Сирію. Мало хто звертав увагу на український конфлікт у цьому ракурсі, тому мені було цікаво дослідити його. Ми почали збирати публікації, знаходили профілі людей у соціальних мережах, шукали підтвердження їх присутності через свідків, які побували у зоні АТО та безпосередньо контактували з бійцями. Я поспілкувався з кожним польським журналістом, який побував у зоні конфлікту, з активістами, людьми, які організовують гуманітарну допомогу, іноземними кореспондентами. Я запитував їх: чи зустрічали ви іноземних бійців? Так утворилася велика база даних.

Свою оцінку ми базували також на повідомленнях різних європейських країн про кількість своїх громадян, які беруть участь у конфлікті - Німеччини, Польщі, Швеції, Франції, Іспанії… Таку ж методологію використовують при дослідженні конфлікту в Сирії. Важливим елементом нашого дослідження були також персональні контакти з бійцями з обох сторін.

Чи можна говорити про значну присутність іноземних бійців на Донбасі, якщо не враховувати росіян?

Ми дійшли висновку, що загальна кількість іноземних бійців є доволі незначною - до 300 осіб з кожного боку конфлікту. Якщо порівняти цю цифру з Сирією (за останньою інформацією, там перебувають близько 22 тисяч іноземних бійців), то ми побачимо, що "іноземний внесок" в українську війну дуже малий. Один з бійців сказав мені: "Я брав участь майже у всіх значних битвах українського конфлікту, але я не сильно вплинув на результат". Можу впевнено сказати: в Україні немає ані "іноземних легіонів НАТО", ані "міжнародних добровольчих бригад Донбасу", про які йшлося у деяких ЗМІ.

Оскільки ви безпосередньо контактували з бійцями з обох боків конфлікту, можете розказати, що їх привело на Схід України?

Простіше почати з боку сепаратистів. Ті, з ким я спілкувався, наприклад, французи, кажуть, що вони приїхали в Україну воювати проти американського імперіалізму. Стверджують: не важливо хто ти - комуніст, неонацист чи читаєш Олександра Дугіна (один із ідеологів російського експансіонізму - Ред.) - поки ти з ними там, ти - в опозиції до головного ворога - американського імперіалізму. Вони також запевняли, що на іншому боці - повно неонацистів, що це - "фашистська хунта", яка захопила Київ та робить усі ці страшні речі. Вони стверджували, що є інтернаціоналістами.

По інший бік конфлікту, іноземці, з якими я спілкувався, - радше націоналісти, деякі - з ультраправими поглядами. Шведи, італійці, поляки - вони в Україні - через солідарність з українським народом, який воює за державу, "брати по зброї", які борються тут із російським імперіалізмом. "Вони - хороші націоналісти, ми - хороші націоналісти, тому ми маємо допомогти їм", - кажуть іноземні бійці з українського боку. Деякі з них навіть подали документи на українське громадянство. Це дасть їм можливість залишитися в Україні після війни. Я думаю, що багато хто з іноземних бійців не хоче повертатися назад.

Чому?

Це питання мотивації: вони покинули свої країни в першу чергу через те, що ті їм не подобалися. Їм не подобався Євросоюз та його цінності - ані мультикультуралізм, ані європейська версія інтернаціоналізму. І хоча вони десь теж інтернаціоналістичні у своїх поглядах, але той спосіб, у який ЄС нав’язує інтернаціоналізм, їм не подобається. Їм не подобаються також сучасні явища на кшталт фемінізму, лібералізму.

В Україні ходили чутки про "тисячі людей, які зробили вибір на користь України" та навіть йшлося про ідею створення іноземного легіону…

По-перше, я не вірю в те, що на українському боці воювали тисячі іноземців, - так само, як і в ті цифри, які називали сепаратисти. Ми не знайшли цьому підтверджень. А тому я сумніваюся у можливості України створити щось схоже на іноземний легіон на даний момент - для цього просто недостатньо бажаючих.

Якщо ці бійці не залишаться в Україні, то будуть змушені повертатися додому. У дослідженні ви наголошуєте на тому, що це є певною проблемою для безпеки Євросоюзу.

Річ у тім, що не всі країни карають за приєднання до терористичних організацій, тому не факт, що когось з них буде притягнуто до відповідальності. Дуже важко довести, що вони справді порушили закони. Але коли ці хлопці повернуться: у кожного з них - різні політичні погляди - від крайніх правих до крайніх лівих, вони ненавидять державу через те, що вона або недостатньо "етнічно біла", або занадто капіталістична... Та особисто я найбільше переймаюся, що деякі з їхніх друзів, колег чи прибічників можуть подумати: "Ця людина воювала, у той час як я залишався тут і нічого не робив. Можливо, тепер моя черга". Класичний приклад такої поведінки - Андерс Брейвік. Людина, яка була "ніким", раптом 22 липня 2011 року зробила дещо безпрецедентне.

Ми маємо справу з людьми, які можуть стати прикладом для наслідування. Не впевнений, що це добре. Тому я вважаю, що цих людей варто "моніторити", уважно за ними спостерігати. Ми повинні усвідомити, що десь тут, у Європі, може з'явитися група людей з певними "поганими" поглядами і деякі з них можуть становити загрозу. Нам треба тверезо дивитися на речі - терористична загроза може виходити не лише від ісламістів.