Фактичний початок президентської кампанії в Росії стартував, як завжди, з України. Стало очевидно, що боротьба за посаду президента – справжнього патріота, а може навіть націоналіста, який відбудує Велику Росію, залишається актуальною. А тому не дивно, що Володимир Путін свій старт боротьби за статус головного росіянина, або точніше навіть головного «русского», розпочав за традицією з України, зробивши гучну заяву, про те, що Росія у Великій Вітчизняній війні перемогла б і без України.

Я вже висловлювався з приводу політичної частини цієї заяви і в принципі думаю, що маю повне моральне право дебатувати по суті, оскільки сам був на війні більш як рік і вісім місяців (Афганістан 1983-85рр.), а мій дідусь загинув під Сталінградом. Але варто зазначити, що тема моральних та історичних уроків Великої Вітчизняної війни не нова. Ця тема була активно продебатована ще в 1943 році, коли Й.Сталін і його найближче оточення заборонило Довженківську «Україну в огні».

Цікавими є аргументи О. Довженка стосовно того, чому він вирішив показати трагедію і роль України та українців у Великій Вітчизняній війні і чому тодішнє керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу на чолі зі Сталіним вирішили, що такий військовий український патріотизм неприпустимий, націоналістичний і злочинний.

Наприкінці листопада 1943 року Довженко приїхав з фронту до Москви, щоб почати роботу над новим фільмом. Кіноповість «Україна в огні» також мала друкуватися в журналі «Знамя». В цей час сценарій був у Сталіна, який побажав особисто ознайомитися з твором Довженка. 26 листопада 1943 року у «Щоденнику» Довженка з’являється такий запис: «Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва стареньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і тяжку новину: моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки…Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо».

Очевидно, таку реакцію Сталіна спровокував занадто патріотичний образ ролі України та українців у Великій Вітчизняній війні та те, що Олександр Довженко визначив народ творцем перемоги і не знайшов місця для вождя і партії. Це підтверджує і висновок засідання Політбюро ЦК ВКП(б) (31 січня 1944р.), на якому розглядалося питання «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні».

«Україна в огні» – платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу», — йшлося у ньому. Знайомі та друзі радили автору підкорегувати твір, з цього приводу знаходимо цікавий запис у «Щоденнику»: «А від Б., директора сценарної кіностудії, довідався я сьогодні про дуже просту річ щодо гріхів «України в огні». «Ви зробіть Кравчину (головний герой) росіянином, Олександре Петровичу, тоді дуже багато стане на своє місце. Повірте, ваш сценарій виправити – раз плюнути. І його обов’язково треба поправити. Цим ви доведете свою згоду з критикою».

Як не дивно, своєрідна публічна та незнана полеміка між Довженком і Сталіним дуже подібна до теперішньої позиції Путіна. Для того, щоб пояснити свій задум описати саме українську трагедію війни Довженко пише: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. Поруйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в неволю. У нас нема майже вчених, обмаль митців… І коли я чую обвинувачення за «Україну в огні» в націоналізмі, як же гірко і тоскно мені робиться на душі…».

До речі, укладачі п’ятитомника О.Довженка, цю цитату Довженка підтверджують такими фактами: «на Україні за роки війни повністю знищено 16 150 заводів, фабрик і комбінатів, 200 ти­сяч споруд найрізноманітнішого промислово-виробничого призначення (депо, майстерні, склади, гаражі, колгоспно-радгоспні приміщення тощо). На Донбасі гітлерівці затопили 2800 кілометрів гірничих ви­робок— цією водою можна було б заповнити канал завширшки 30 м і глибиною 40 метрів, що простягся б від Донбасу до Північного Льодовитого океану. Та найбільші втрати — мільйони людських жертв».

Після заборони «України в огні» триває дискусія стосовно оцінки даного твору. У всій цій дискусії Довженко неодноразово в своєму «Щоденнику» говорить про ставлення до рідної країни і постійно запитує «невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупоті людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».

Після цього Довженко працює над «Повістю полум’яних літ», але тема трагедії України під час війни не залишає його роздумів. «Закінчив «Повість полум'яних літ». Не думаю чомусь зовсім про її долю. Коли згадую всю історію народження й загибелі «України в огні», не можу гірко не вхмильнутися собі… Одне мені треба. Щоб не одібрала в мене доля сліз і плачу по п'ятнадцяти мільйонах смертей мого нещас­ного вимученого народу (Довженко перебільшує кількість втрат українців у війні)… П'ятнадцять мільйонів тру­пів і вигнанців! Я не знаю нічого страшнішого на світі. Що «Повість полум'яних літ»? Хіба таку писати повість про смертельну рану народу? Трагедію треба писати, новий Апокаліпсис, новий Дантів «Ад». І не чорнилом у Москві, а кров'ю й сльозами, мандруючи по Україні, в убогих хатах, під вікнами сиріт, у пустках і на пожари­щах великої Матері-Вдовиці».

Конфлікт між Сталінським і Довженківським підходом та, відповідно, офіційно радянським і українським поглядом на війну змушує Довженка зробити такий запис: «Я помру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі! Зникни, ненависть! Щезни, убожество!»

В даному випадку нема потреби переповідати подальшу долю «України в огні» та діяльність Олександра Довженка. Але історія, про яку ми говоримо, є доволі показова: чи за Сталінської доби, чи в нинішній Росії, в Кремлі були переконані, що всі перемоги можливі лише завдяки московському керівництву, а доля народу, тим більше українського, не є темою для об’єктивного висвітлення та поваги до нього.

Микола Томенко