Надзвичайна гостра реакція Угорщини на новий Закон України «Про освіту», який передбачає впровадження української мови як навчальної і в угорськомовних школах, викликає зрозумілі порівняння з тим часом, коли Закарпаття входило до складу Угорщини, пише письменник Олександр Гаврош у колонці на Радіо Свобода.

Які умови були створені тоді для розвитку українського шкільництва? Чи виконував Будапешт те, що нині вимагає від Києва? (При цьому слід зважити, що українців в Угорщині було півмільйона – в кілька разів більше, ніж нині є угорців в Україні).

У державних школах лише державна мова

Отож, закон ще 1879 року про навчання угорської мови у закладах освіти гласив: «Необхідно, щоб кожен громадянин отримав відповідну можливість для засвоєння угорської мови як державної». (Саме такими і є аргументи української влади нині).

Читаємо угорський закон далі: «В сільській, церковній чи іншій публічній народній школі на посади вчителя, помічника чи тимчасового вчителя можуть прийматися лише особи, що здатні навчати угорської мови». ( Це до питання, чи можуть нинішні угорськомовні вчителі Берегівщини навчати свої предмети українською мовою. За угорським законом, їх навіть не прийняли би на роботу, якби вони цього не вміли).

І підсумок закону: «Кваліфікаційні дипломи можуть бути видані лише в тому випадку, якщо той, хто складає іспити, в достатній мірі володіє угорською мовою». (Себто, не знаєш державної мови, диплом не отримуєш).

Із останньої чверті ХІХ століття мадяризація українського шкільництва на Закарпатті велася шаленими методами. Всі державні школи стали угорськомовними. Лише церковно-приходські школи, утримувані самими громадами, могли бути іншомовними. Однак у державних школах навчання було безплатним. Внаслідок цього кількість україномовних шкіл скоротилося до мізеру. І тут ідеться лише про початкову освіту, бо середня і вища була всуціль угорськомовною. (Український Закон «Про освіту» забезпечує початкову освіту мовами національних меншин, чого угорці не дозволяли в державних школах).

Але і цього угорському уряду було мало. В 1914 році він видає розпорядження, щоб вивчення української мови в церковних народних школах обмежити лише трьома роками. В державних школах, яких була абсолютна більшість на Закарпатті, вона навіть не вивчалася. (Український закон дає право вивчати мову національної меншини протягом усього навчання).

І нарешті – останній акт «турботи» про національну меншину. У 1916 році мадярський уряд примусово перевів навчання української мови у школах з кирилиці на латинку. Всі підручники, церковні книги, газети починають друкувати лише латинкою (Що би сказали закарпатські угорці, якби їх перевели на кирилицю? Ото би було крику на цілий світ! А влада Угорщини саме так вчиняла з українцями).

Угорщина Першу світову війну програла, і Закарпаття відійшло до Чехословаччини. Інакше би за якихось 20-30 років півмільйона українців насильно би перетворили на «греко-католицьких мадяр».

Тотальна заборона української мови

Але на цьому освітня історія з Будапештом не закінчилася. Бо у 1939 році Угорщина знову окупувала Закарпаття, вже як союзник Гітлера. Щоправда, за двадцять міжвоєнних років у краї виросла нова інтелігенція, сповнена національної свідомості, і змадяризувати півмільйона закарпатських українців стало значно важче.

Але угорська влада і тут взялася до роботи із завзяттям. Українську літературну мову було заборонено як таку, українські книжки вилучено з бібліотек і навчальних закладів (частина з них по-варварськи знищена), ліквідовано українські видавництва та організації. Знову відбулося перейменування населених пунктів, мадяризація українських прізвищ та імен у документах.

Але оскільки перетворити закарпатських українців на угорців в один момент не виходило, то Будапешт поставив собі за мету спочатку створити тут новий народ – «угроруський». Угорський намісник на Закарпатті у 1940-1941 роках Міклош Козма особисто взявся контролювати створення окремої місцевої мови. «Угроруська мова настільки примітивна, що її можна розвивати в будь-якому напрямі», – писав він.

Заміна місцевих вчителів на вихідців із корінної Угорщини

За кілька років другого угорського пришестя кількість «угроруських» гімназій зменшилася із 5 до 3. Натомість угорських зросла з 1 до 4. (Це при тому, що українців було утричі більше).

Кількість горожанських шкіл з «угроруською» мовою навчання скорочено вдвічі і майже при всіх відкрилися угорські паралелі. Учительські семінарії реорганізували на двомовні, але і в «угроруських» паралелях багато предметів викладалося угорською.

У селах, де жила бодай горстка угорців, народні школи переводилися на угорську мову. А там, де угорців не було, поспішно відкривалися угорськомовні класи. За два роки кількість учнів в «угроруських» середніх школах зменшилася на четвертину, але Міністерство внутрішніх справ вважало, що і це число є зависоким і має знизитися ще на третину.

Місцевих вчителів замінювали приїжджими, яких присилали з центральних районів Угорщини і котрі не знали жодної слов’янської мови. Ясна річ, що навчати вони могли лише угорською. У 1940 році таких вже було 70% у школах краю.

26-27 червня 1942 року на нараді представником Міністерства культу та освіти Угорщини було порушено питання, щоб на територіях, небезпечних з угорської точки зору, поступово переходити на угорську мову викладання.

До речі, на угорську мову і літературу у всій системі шкільництва відводилося найбільше годин, а викладали їх тільки вчителі, прислані з Угорщини.

Наджупан Ужанської жупи Шіманфалві 15 квітня 1940 року підписав розпорядження (під грифом «Цілком таємно») адресоване бургомістру Ужгорода, яким заборонив видавати на руки читачам міської бібліотеки книги, друковані російською, українською і чеською мовами, і зобов’язав щокварталу передавати йому прізвища тих, хто цікавився такою літературою. З березня 1941 року будь-які «угроруські» матеріали, представлені до друку на території Закарпаття, можна було друкувати тільки з дозволу Ужгородської угорської королівської прокуратури.

А ось цитата заступника начальника окружного військового командування І. Вар’ю: «В угорських національних інтересах, щоби в Ужгородській державній гімназії угорські викладачі з корінної Угорщини складали 100%. Сьогоднішніх «угроруських» викладачів слід замінити надійними угорськими, що будуть виховувати «угроруську» молодь».

Але і в Другій світовій війні Будапешт програв. І Закарпаття вирвалося з його цупких «братніх» обіймів.

А закінчити цей історичний огляд хочеться цитатою того ж Міклоша Козми, угорського намісника Закарпаття: «Державні школи необхідні, бо в них навчання, ясна річ, ведеться державною мовою».

Чи не так, панове з Будапешта?

Олександр Гаврош, письменник