Краще б не потрапляв на очі той туристичний сайт… Їй-бо, і без того ніяково себе відчуваєш, оскільки нас, українців, і так уже позаочі іноді «нацією скигліїв» називають: й історію нашу не визнають, і в Європу нам хочеться, а нас не пускають, і МВФ нам жлобиться грошенят якихось виписати, і закляті друзі голову морочать то сиром, то шоколадом, то валянками (чи валянками – ще ні?). От хоча б за кордон давно їздимо майже спокійно, без перешкод, і вже давненько кого не спитай, відпочивати влітку збираються чи то в Іспанії, чи то в Греції, про Туреччину мовчимо, бо туди вже – як у Закарпаття або до Криму. До речі, до Криму українців, кажуть, уже їздить менше, ніж росіян. Може, брешуть…

То про що ми? О, про візи. Взагалі історія візи виходить із середньовічного Єгипту. Ще тоді було введено в дію такий документ, який дозволяв покидати країну, й у ньому навіть обов’язково ставилася позначка – скільки рабів супроводжує того чи іншого мандрівника. Серйозний документ, виходить. А вже після Другої світової війни візи ввійшли у вжиток дуже міцно, бо так потребували правила міжнародної безпеки (шпигуни, не дай Бог, чи просто злодії якісь…).

У наші часи віза стала не просто документом, який забезпечує майже вільне пересування мешканцям планети Земля цією планетою, ні, віза стала ще й… засобом виховання громадян, які щось не те, на думку якоїсь іншої країни, вкоїли або ж збираються вкоїти. І це відомо спеціальним службам тієї країни, де вони оте «щось» збираються вкоїти… Гарна фраза вийшла в автора, але, виходить, трохи неповноцінна. Бо практика міжнародних відносин уже давно внесла ще одну поправку до таких нібито досить логічних міркувань: якщо хтось щось збирається вчинити недобре у нашій країні, то ми краще його сюди не пустимо.

Та деякі країни пішли у своїх перестрахуваннях ще далі. Світ іноді казиться, сусід стріляє в сусіда то через тин, то впритул. І виходить таке: якщо ви, приміром, відвідаєте Ізраїль, а потім із тим самим паспортом надумаєте налякати піщаних ящірок у Кувейті, Пакистані чи Судані, краще не потикайтеся до консульств цих країн. І не лише цих, є ще з десяток, куди ви все одно не потрапите. Мало того, вам можуть дати відкоша, якщо на вашій валізі випадково вціліла наклейка ізраїльської транспортної компанії чи навіть якщо у вас ізраїльський ярлик на трусах (якщо вгледять, звичайно, тому краще стерегтися). Отакі суворі відносини між країнами бувають. До речі, у багатьох арабських країнах не довіряють російським закордонним паспортам, виданим в Омані (Йорданія) та Каїрі (Єгипет). Тобто виходить, що одна країна завчасно підозрює громадян іншої в тому, чого вони, можливо, й вчиняти не збиралися! Ні паранджу з місцевих дівчат здирати, ні на Аллаха, врятуй Господь, думки якоїсь поганючої…

Але ж то таке – війни, вічна ворожнеча, кров… А тут у нас під носом чи під боком – звідки така недовіра? Наприклад, якщо зазирнути на один із туристичних сайтів України, можна знайти чимало цікавих пропозицій щодо помандрувати, і хоч усією Європою відразу! У Києві на автобус сів – і почмихав собі Чехією, Австрією, Німеччиною… Їдь, витріщайся, тріскайся від заздрощів: «От же живуть, собаки! А наші ж діди їх перемогли всіх, допомогли всім, а вони…» Хто б що не казав, а саме такі думки головним чином у наших співгромадян у голові й крутяться. Ну то нехай собі, хто їх читає?

Але складається враження, що таки читають… Бо ось: в умовах автобусного туру Європою, там, де зазначено перелік документів, необхідних для оформлення візи (так, тієї самої!), читаємо таке: «Громадяни, які працюють на приватних підприємців, зобов’язані надавати НОТАРІАЛЬНО завірену копію свідоцтва про державну реєстрацію підприємства».

Цікаво? Далі ще цікавіше (після «зірочки»): «Це свідоцтво надають лише ті громадяни, які прописані у Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській, Харківській, Херсонській областях і АР Крим».

До речі, громадяни цих областей, якщо прочитають цю публікацію, можуть обурюватися скільки завгодно. Чехія серед інших країн Євросоюзу вважається однією із найбільш вередливих і в’їдливих щодо прийому громадян не лише з України, але й інших пострадянських республік. Може, воно й виправдано, якщо мати в анамнезі 1968 рік… Але ж Україна… Вважайте – побратим у нещасті, якщо мати на увазі 1917-й.  Та все одно: саме чеські консульські служби надають питанню надання візових дозволів надважливого значення.

Чим вони керуються? Можете спробувати спитати. Але маєте знати, що найчастіше головною причиною відмови у візовому дозволі є – «можливі кримінальні наміри». Так, так, саме так. В офіцера консульського відділу немає на вас ніякого компромату і доказів щодо ваших «падлючих» намірів? А то вже не має значення. Може, він начитався чогось на ніч. Може, випив несмачного пива. Може, йому просто не сподобалися ваші вуса чи розмір декольте, пардон… А ще йому могла рідна тітка розповісти, як у «буремні 90-ті» її наглим чином пограбували «руські бандити», яких тоді до Чехії понаповзало – ледве здихалися лише після вступу до лав Євросоюзу. І буває дуже образливо, до речі, коли нас, українців, плутають саме з отими «руськими».

А ще чеські консульства можуть відмовити у візових дозволах людям, які проживають у регіонах, котрі консульство вважає зонами із завищеними імміграційними намірами (!!!).

Отут уже стає якось ніяково за самих чеських друзів. Вони, звичайно, уважно відслідковують усі наші внутрішні політичні та соціальні проблеми, але запідозрити у донецьких хлопців отакі гадючі наміри… Ну ще кримінальні – куди не йшло…

А тепер без сміху, аби урівняти враження від попередньо прочитаного. За даними соціології (група «Рейтинг»), у країнах Євросоюзу за останні 5 років побувало 12 % українців, у тому числі з них 7 % – лише один раз.

Не дивлячись на те, що у країнах СНД українці бувають частіше, 45 % хотіли б жити у Європі. (У Росії – 30 %). Більше половини опитаних громадян бажали б жити в Україні, орієнтованій на Європу (третина – в Україні, зорієнтованій на Росію)