Єврочиновники воліють використовувати Україну як запобіжник від Росії, але не бажають сприяти її справжній євроінтеграції, застосовуючи щодо українців суворий візовий режим з абсурдними вимогами.

1 липня 2013 року набула чинності угода про спрощений порядок видачі віз низці категорій українських громадян для в’їзду на територію країн ЄС. Вітаючи такий крок, який, поза сумнівом, є позитивним і мав би сприяти формуванню нової критично мислячої еліти в Україні, водночас доводиться констатувати, що якихось кардинальних змін він не забезпечить. 

Теоретично візова політика покликана виконувати роль фільтра міграційних потоків. Зок­рема, стояти на перешкоді потраплянню на ту чи ту територію кримінальних та інших соціально небезпечних елементів, у такий спосіб зменшуючи ризики зростання злочинності й інших соціальних хвороб. Але при цьому тримаючи двері широко відчиненими для бізнесових, наукових, культурних, гуманітарних, туристичних та міжособистісних контактів між різними націями. Така «народна дипломатія» має зближувати сусідні народи, сприяти кращому взаєморозумінню між ними на рівні безпосередніх контактів. Тим часом у випадку видачі віз українцям до країн Шенгенської зони впродовж останніх років триває зворотна тенденція (див. стат­­тю на стор. 22). Цей надмірно ускладнений, а подекуди відверто брутальний процес часто провокує негативні емоції, образу, а відтак потенційне чи приховане відторгнення тих, хто, навпаки, міг би бути учасником українсько-європейського ментального зближення, пропускаючи його крізь себе й ретранслюючи на решту населення країни. З погляду українців візова практика щодо них є лицемірством: заявляючи про європейськість нашої держави, члени Євросоюзу й далі застосовують проти її громадян суворий візовий режим з абсурдними вимогами. Таким чином, складається враження, що єврочиновники насправді не бажають справжньої інтеграції України в Європу, а натомість воліють використовувати її як своєрідне прикриття від Росії.

Аналіз Тижня, опитування на сайті Тиждень.ua та спостереження експертів засвідчують, що в багатьох посольствах і консульствах країн ЄС до українців – здобувачів віз зберігається ставлення як до людей другого сорту. Процедуру видачі дозволів обтяжують зайвими й абсолютно безглуздими вимогами, які до того ж місцеві працівники дипломатичних представництв трактують у найкращих традиціях радянських бюрократів. Окрім широкого переліку документів, які потрібні начебто для того, щоб підтвердити мету візиту до країни Шенгенської зони, необхідні додаткові, які мають засвідчити готовність громадянина України повернутися додому. Можливо, у самих посольствах і не здогадуються, що більшість цих вимог абсолютно неефективна з погляду покладених на них завдань, і не тільки через неадекватність, а й через те, що українці вимушені їх обходити, вдаючись до дрібних маніпуляцій. Наприклад, вимога до заявника на візу мати на картці певну суму коштів, вочевидь, має на меті підтвердити платоспроможність мандрівника, тобто фактично те, що він не жебракуватиме в Європі або що не їде туди шукати роботу. Однак цей запобіжник абсолютно не діє: ті, в кого немає необхідної суми, позичають її, кладуть на рахунок, показують довідку в посольстві, знімають гроші, віддають кредиторові.

Так чи так, усі ці вимоги й додаткові документи сильно ускладнюють життя мандрівникам, потенційно збільшують витрати здобувачів віз, зокрема й на корупційну складову. Це стосується як хабарів за отримання «папірців» в українських державних установах та організаціях, так і використання послуг структур, які пропонують вирішити питання з видачею віз у посольствах європейських країн без будь-якого персонального контакту, однак за солідну суму.

Іншою складовою «особливого» візового режиму для українців є проблеми під час перетину кордону, які часто виникають лише тому, що вони українці, а отже, заслуговують на особливо прискіпливу увагу.

Європейців, звісно, можна зрозуміти: у країнах ЄС проблеми із кризою мультикультуралізму, високі показники безробіття, неконтрольована міграція. Тож бодай на якомусь прикладі треба демонструвати візову принциповість. Із погляду геополітики Україна для цього варіант найвдаліший. Це не Туреччина, де стрімко зростає вплив Ердогана в регіоні, й тим більше не Росія з гоноровим лідером, який до того ж пильно стежить, щоб Київ не дістав якихось більших поблажок від Європи, ніж Москва. Але чи саме українці є основним чинником цих проблем, щоб розставляти штучні бар’єри для їхньої мобільності? Навіть ті з них, які осідають у країнах ЄС, а не просто тимчасово відвідують їх із різною метою (а таких очевидна більшість), значно краще інтегруються й адаптуються до культури країн перебування, аніж іммігранти з багатьох інших держав, бо ж ментальність наших співвітчизників переважно європейська. Не є вони й лідерами за кількістю скоєних злочинів у європейських країнах.

Єврочиновники мають зрозуміти, що представники організованої злочинності чи потенційні заробітчани-нелегали лад­­ні будуть уперто долати всі перепони, не шкодуючи свого часу й грошей, або ж вдаватимуться до корупційно-тіньових схем, щоб потрапити на територію ЄС. Водночас надмірності шенгенської бюрократії демотивують найосвіченішу частину українського соціуму часто відвідувати Євро­­пу. Тож будучи представника­­ми бізнесових, наукових, журналістських кіл, студентами, во­ни не зможуть повною мірою виконати ту важливу роль у рецепції європейського світогляду, його популяризації в Україні, яку мали б. Те саме стосується і презентації образу українця в європейських країнах, котрий, як наслідок, обмежуватиметься викривленим стереотипом нелегала-заробітчанина.

Невиправдано сувора європейська візова бюрократія блокує ліфти для формування контреліти в Україні – альтернативу нинішнім пострадянським клептократам, які ніколи не підуть на проєвропейськи спрямовані реформи в державі, ос­кільки це позбавить їх нинішніх можливостей для швидкого збагачення. Адже що більша кількість людей з України відвідає країни ЄС і пізнає відмінний від пострадянських реалій досвід, то швидше сформується критична суспільна маса українців для здійснення реальних проєвропейських перетворень у країні. Для цього якраз і необхідне подолання інтелектуальної залізної завіси й перешкод у кому­нікаціях між представниками освічених суспільних верств у державах ЄС та Україні.

Урешті, досвід понад двох десятиліть пострадянської історії нашої держави із совковими елітами засвідчив, що по-справж­ньому перезавантажити її здат­­на лише нова генерація. Більш як півстолітня радянізація, яка супроводжувалася викоріненням української ідентичності із притаманними їй європейськими цінностями (індивідуальність, приватна ініціатива та інстинкт власника), досить сильно травмувала психологію цілих поколінь. Наслідком тривалого відчуження від зовнішнього світу в радянський час (залізна завіса) стала немобільність і ментальна закритість суспільства. Навіть нині, за даними соціологічних опитувань, 77% українців не були жодного разу за кордоном, а ті, що бували, здебільшого виїжджали тільки до пострадянських країн (див. Тиждень, № 32/2012). Як наслідок – більшості громадян важко порівняти пострадянські реалії з європейськими, а отже, збагнути потребу й цінність змін, а це, своєю чергою, мінімізує суспіль­­ну підтримку проведення будь-яких реформ у країні.

Що більше українців відчують різницю між рівнем життя й цінностями в країнах ЄС та на пострадянських теренах, то швидше сформується критична маса людей, зацікавлених у зміні наявного статус-кво та проведенні проєвропейськи орієнтованих реформ. Від здатності ЄС та Заходу підтримати становлення нової генерації українців, активізацію контактів ширших верств вітчизняного суспільства з європейським залежатиме темп внутрішніх трансформацій в Україні, які насправді потрібні не лише їй, а і Європі, адже від цього безпосередньо залежать стабільність регіону та перспективи органічного, а не штучного розширення ЄС. Якщо режим Януковича утримається й після 2015 року, зворотні процеси, запущені за останні три роки, можуть зайти надто далеко. Якщо вся Україна, принаймні ментально, не стане найближчим часом частиною європейської цивілізації, під боком Європи з’явиться ще одна Білорусь, але ще більше світоглядно й політично русифікована. Для ЄС це означатиме появу нових потужних геополітичних та гуманітарних викликів. Інтеграційну ініціативу в Євросоюзу вже давно готовий перехопити авторитарний російський режим, який не приховує прагнення до гуманітарного та ціннісного протистояння Сходу й Заходу.

Без дієвого механізму розвитку найактивніших верств українського суспільства у загальноєвропейському контексті не відбуватиметься їхнього перетворення на європеїзаторів. Відкрит-

тя українцям доступу до безвізового пересування (не працевлаштування!) й надання підтримки спеціальним програмам навчання нашої молоді в Європі – це, можливо, найбільша допомога, яку ЄС на цьому етапі може надати українському суспільству, щоб воно виховало нову генерацію, яка почуватиметься не частиною пострадянського простору, а європейцями. А це неможливо без скасування візового режиму для українців: не чиновників, а насамперед студентів, журналістів, науковців, представників малого й середнього бізнесу. Звичайно, можна посилатися на проблеми з виконанням нинішньою віт­чизняною владою плану з лібералізації візової політики, однак державам ЄС уже варто було б навчитися розмежовувати тимчасовий авторитарний режим і проєвропейську більшість українського суспільства.