Друге видання мемуарів письменника і засновника Української Гельсінської групи Миколи Руденка «Найбільше диво – життя» презентували у Києві. Це – доповнена версія спогадів, яка представляє своєрідну сповідь письменника і окреслює його шлях від правовірного комуніста до політв’язня радянських концтаборів і дисидента.

Писати мемуари Микола Руденко почав одразу після переїзду до Америки наприкінці 1987 року. Засуджений на батьківщині, без роботи і без знання англійської мови, громадський діяч узявся писати хроніку свого життя на чужині.

Його дружина Раїса Руденко згадує, як починалась робота над першими «Спогадами»: «Ми щойно були переїхали в Америку. Я – цілими днями на роботі, а він же навіть англійської не знає. Представники української діаспори подарували йому тоді Apple Macintosh, і він сів собі за «Спогади». Якщо він якийсь день не працював, то вночі потім не спав. Йому здавалось, що він втратив час, він нервував і дуже переживав. Він дуже любив працювати над ними!»

Автор передмови до другого видання, письменник Євген Сверстюк вважає, що без цього примусового переселення до Америки Руденко, можливо, ніколи не написав би спогадів. Адже в Україні в нього не було змоги вільно висловитись і часу, щоб все це написати. А в Сполучених Штатах він, навпаки, мав відносну свободу і час повернутися до себе. Володіючи надзвичайною пам’яттю, він почав спогади раннім дитинством і закінчив наболілими питаннями й філософськими роздумами, розповів письменник.

Якщо будете читати, то, може, почніть з останнього слова Руденка на суді. Де преамбула звучала: «Найперше було слово, і слово було у Бога, і слово було Богом». Уявляєте собі, як ці свинцеві вуха слухали ці загадкові євангельські слова?» – каже Євген Сверстюк.

Літературний критик Елеонора Соловей була однією з тих, хто наполягав на перевиданні «Спогадів», і саме її слова, як кажуть видавці, були вирішальними у долі другого видання.

«В цих спогадах втілені надзвичайно виразні поетичні слова. Це надзвичайно полонить. Наскільки Руденко мужньо і нещадно до себе все аналізує і піддає присудові. Це міцна, майстерна і пружна проза. Заздрю тим, в кого це читання ще попереду. Воно буде захопливим із багатьох оглядів», – поділилася літературознавець.

Голова Наукового товариства імені Сергія Подолинського, яке заснував Руденко, професор Володимир Шевчук вважає, що спогади варто прочитати бодай через те, що вони розкривають Миколу Руденка як багатогранну інтелектуальну особистість.

«Він і мемуарист, і публіцист. Додати до того правозахисника, і мислителя в кількох іпостасях – економіст, космолог і онтолог. І все це закріплено багатьма його науковими працями, есеями і цими «Спогадами», – сказав Шевчук.

У своїй книзі «Найбільше диво – життя», окрім власних спогадів, Микола Руденко також розглянув феномен життя і суспільного устрою через три призми: поетичну, правозахисну та економічну.