У 1904 році мовознавець Агатангел Кримський друкує наукову працю "Філологія і погодінська гіпотеза. Чи дає філологія якнайменші підстави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?"

Це нагадує, що дискусія про західно-українське походження малоросів, тобто українців, не нова. Століття тому цю теорію вже поширювали.

"Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов'янська, що прийшла до нас разом із християнством, – пише Агатангел Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов'янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності. Проаналізувавши писемні пам'ятки Київщини ХІ-ХІІ ст., дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення".

"Читач може пересвідчитися, що в Ізборниках Святослава 1073-го та 1076-го року достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, — пише Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст…Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості".

І далі зазначає: "В українців X ст. з'являється дуже м'який звук "і" зі старого дифтонга "іє". Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на "є", в Києві XI ст. — на "і"… Це головна ознака української вимови того часу".

Цю ж ознаку ми зустрічаємо і в київських графіті того періоду.

Зокрема, знаходимо суто українські форми чоловічих імен – Іванко, Остапко, Марко. У написі XII ст. вже читаємо "Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище моє Саєтат".

У графіті того періоду науковці фіксують і інші суто українські граматичні ознаки: кличний відмінок іменників – владико, Стефане, голово; дієслова минулого часу, що закінчуються на "в" – писав, ходив, молив; м'яке "ц" наприкінці слів – чернець, Валерця; поможи Архипцю; дієслова з закінченням "ти" – долучити, писати, скончати; прикметники втрачають на кінці "я" – многопечальна, благодатніша.

Микола МАРЧЕНКО